У другій половині 1970-х років група українських інтелектуалів, правозахисників і громадських діячів вирішила діяти відкрито — не в підпіллі, а публічно, спираючись на міжнародні зобов’язання радянської влади. Саме так виникла Українська Гельсінська група, або УГГ, — об’єднання, яке обрало незвичний для тих часів інструмент боротьби: не зброю і не революцію, а документи, факти і слово.
Звідки узялась ідея: Гельсінський акт як відправна точка
У серпні 1975 року в Гельсінкі був підписаний Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі. СРСР, серед інших держав, поставив свій підпис під документом, який містив так звану «третю корзину» — розділ про права людини, свободу інформації та гуманітарне співробітництво. Радянські чиновники розраховували, що ці положення залишаться декларативними. Проте правозахисники побачили в цьому інше: юридичну підставу вимагати дотримання власних прав.
Перша подібна ініціатива з’явилась у Москві. Але вже невдовзі в Україні постала власна група — Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, заснована в листопаді 1976 року. Її засновниками стали Микола Руденко, Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко та інші — люди з різним досвідом, але спільним переконанням.
Які завдання ставила перед собою українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод
Цілі групи були сформульовані чітко й публічно — у першому ж меморандумі, який вона оприлюднила. Це саме по собі було актом сміливості, адже радянська система не звикла до відкритої правозахисної діяльності.
- Збирати та документувати факти порушень прав людини на території Радянської України — репресії, переслідування дисидентів, цензуру, обмеження свободи совісті й слова.
- Доводити ці факти до відома урядів країн — учасниць Гельсінського процесу, а також міжнародних правозахисних організацій.
- Привертати увагу світової громадськості до становища українців як окремої нації, чиї культурні, мовні та національні права систематично порушувались.
- Відстоювати право України на міжнародну суб’єктність — нагадувати, що УРСР є членом ООН і несе відповідні зобов’язання перед міжнародним правом.
- Вимагати звільнення політичних в’язнів і припинення каральних психіатричних практик, якими влада нейтралізувала незгодних.
Принципово важливо, що група не ставила за мету повалення режиму — принаймні в офіційних документах. Вона діяла в правовому полі, апелюючи до того, що сам СРСР підписав. Це була стратегія «ловити владу на слові».
«Ми не порушуємо жодних законів. Ми лише просимо виконувати те, що підписано»,
— приблизний зміст позиції УГГ, зафіксований у численних меморандумах групи.
Меморандуми як головний інструмент
За відносно короткий час своєї відкритої діяльності УГГ підготувала десятки меморандумів — детально задокументованих матеріалів про конкретні випадки переслідувань, ув’язнення, заборони культурної та релігійної діяльності. Ці документи поширювались через самвидав, передавались іноземним журналістам і дипломатам, ставали частиною міжнародної дискусії про стан прав людини в СРСР.
Серед тем, яких торкались меморандуми: становище Української православної та греко-католицької церков, переслідування кримських татар, умови утримання в таборах і психіатричних лікарнях, систематичне русифікаторство в освіті й культурі. Кожен документ містив імена, дати, конкретні обставини — аби їх неможливо було спростувати абстрактними запереченнями.
| Напрям діяльності | Суть |
|---|---|
| Документування репресій | Фіксація арештів, обшуків, судових процесів над дисидентами |
| Захист культурних прав | Протести проти русифікації, переслідування українських митців і вчених |
| Релігійна свобода | Підтримка переслідуваних вірян, зокрема греко-католиків |
| Права національних меншин | Увага до становища кримських татар та інших спільнот |
| Міжнародна комунікація | Передача інформації на Захід через дипломатичні та журналістські канали |
Репресії у відповідь і незламність руху
Влада відреагувала передбачувано. Вже за перший рік після заснування більшість членів групи були арештовані, засуджені до таборів суворого режиму або примусово виселені. Микола Руденко, перший голова УГГ, отримав 12 років позбавлення волі й заслання. Подібна доля спіткала Оксану Мешко, Василя Стуса, Юрія Литвина та багатьох інших.
Та навіть в умовах жорстоких переслідувань група не припинила роботи. На місце заарештованих ставали нові учасники. Документи продовжували виходити. Зв’язки з міжнародними організаціями — Amnesty International, різноманітними гельсінськими комітетами на Заході — підтримувались попри всі перешкоди.
Спадок, що не застарів
Діяльність Української Гельсінської групи виходила далеко за межі свого часу. Вона заклала традицію правозахисного документування, яка пізніше стала основою для цілого покоління громадянського суспільства в незалежній Україні. Частина учасників УГГ згодом стала активними учасниками руху за незалежність, а сама організація трансформувалась у Українську Гельсінську спілку.
Те, що вони робили в умовах радянських репресій — фіксувати факти, зберігати імена, апелювати до міжнародного права — сьогодні є стандартною практикою правозахисних організацій по всьому світу. І це, мабуть, найкраще свідчення того, що їхній підхід був не лише мужнім, а й методологічно правильним.